Про адаптацію внутрішньо переміщених осіб, допомогу від держави та соціалізацію переселенців в аналітичній статті Ольги Максим’юк

Почали розмовляти українською і відкрили власну справу. Як адаптувалися переселенці у різних містах України

Внутрішньо переміщені особи з трьох регіонів України: Чернівці, Львів та Харків, поділися своїми історіями, як адаптувалися, соціалізувалися та живуть у нових містах.

Кримський татарин Яшар Фазилов живе у Львові восьмий рік. Переїхав сюди з окупованого Криму у 2014 році. На перших порах було важко, але з часом зумів адаптуватися. Вивчив українську мову, якою до того не володів і принципово розмовляє нею навіть з російськомовними українцями.

Перші свої гроші у Львові його сім’я заробила, торгуючи власноруч зготованим кримськотатарським пловом на фестивалі вуличної їжі під львівським Арсеналом. Згодом Яшар повернувся до бізнесу, яким займався у Криму – організації франкомовних таборів для дітей.

Яшар не єдиний переселенець у Львові. Тут існує велика спільнота кримських татар, а загальна кількість внутрішньо переміщених осіб з Криму та Сходу України тільки в цій області налічує 11,5 тисяч осіб.  

Загалом в Україні їх кількість значно більша. За даними Міністерства соціальної політики, кількість людей, які не витримали приходу «руського міра» і залишили свої домівки на окупованих територіях в Криму та на Сході України, перевищує 1,5 мільйони осіб. Кожен з них по-різному адаптовувався у нових обставинах, знаходив нову домівку та роботу, вчився знаходити спільну мову з новими сусідами.

Про те, як внутрішньо переміщені особи адаптувалися у нових умовах, про допомогу від держави, соціалізацію переселенців ми дізнавалися у трьох різних регіонах країни, Чернівецькій, Львівській та Харківській областях.

Анна Півкіна переселенка зі Слов’янська. Жінка приїхала до Чернівців 2014 року. Народила і виховує сімох дітей. Каже, що знайти житло для оренди було непросто. До ВПО декотрі власники житла ставилися насторожено.

Однак жінці пощастило, бо господар квартири виявився доброю та чуйною людиною. Він прийняв сім’ю попри стереотипи.

“Західна Україна приймала переселенців лояльніше, ніж Східна та Центральна. Тамтешні мешканці відкрито кричали: самі винні, бо прийняли сепаратистів, “валіть туди”. Але ж не всі приймали сепаратистів”, – ділиться жінка.

Дар’я Зоріна, яка переїхала з Донецька до Харкова, досі не любить слово «переселенка». 

“Моє життя в Харкові в принципі нічим не відрізняється від того, як тут живе більшість людей мого віку зі схожим культурним рівнем та статками. Мене відрізняють скоріше культурні штуки, а не факт того, що я переїхала”, – каже вона.

Яшар Фазилов з Криму, майже відразу знайшов житло у Львові. Спершу почувався у цьому місті туристом, а згодом адаптувався та вважає себе трішки львів’янином. 

Допомогу отримують не всі

В Україні налічується майже 1,5 мільйона внутрішньо переміщених осіб. Про це заявила уповноважена з прав людини Людмила Денісова. 

Найбільше їх в областях, що межують з окупованими. Також у східних областях більше ВПО отримали тимчасове житло. 

Наприклад, у  Харківській області станом на 30.09.2021 року на обліку в органах соціального захисту населення перебуває 137098 внутрішньо переміщених осіб.

Станом на 1.10.2021, за інформацією отриманою у відповіді на інформаційний запит “Шпальти”, у двох територіальних громадах (Богодухівська та Красноградська) для ВПО створили житловий фонд соціального призначення, до якого входять 2 житлові приміщення, ще 7 ТГ створили житловий фонд для тимчасового проживання до якого увійшли 16 житлових приміщень.

У 2020 році у трьох громадах Харківської області придбали та забезпечили житлом 24 внутрішньо переміщені особи.

У Львівській області станом на 1.10.2021 року на обліку перебувають 11520 внутрішньо переміщених осіб. Дев’ятьом із них придбали житло для тимчасового проживання. Зокрема у Дрогобицькій ТГ – 4 квартири, Городоцькій ТГ – 4 квартири, Глинянській ТГ – 1 будинок. Про це повідомили у відповіді на інформаційний запит у Львівській обласній державній адміністрації.

У Чернівецькій області станом на 10 вересня згідно з даними Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб (ВПО) на обліку перебувають 2374 ВПО. З них 507 отримують щомісячну адресну допомогу на покриття витрат для проживання.

Про це у відповіді на інформаційний запит “Шпальти” повідомили в департаменті соціального захисту населення Чернівецької ОДА.

Також зазначили, що ВПО отримують соціальні гарантії, які надаються в Україні. Зокрема одноразову допомогу при народженні дитини, допомогу малозабезпеченим тощо.

Так за інформацією департаменту соціального захисту ЧОДА 2021 року грошові компенсації на отримання житла виділили в розмірі 1 млн 416,4 тис гривень. За 2018-2021 роки бюджет на ці витрати в області склав 4 млн 595,5 тис грн.

Внутрішньопереміщені особи кажуть, що ця допомога від держави не покриває всіх витрати на житло, але вона потрібна.

Ганна Шевченко, яка переїхала із Луганська у Чернівці, розповідає, що кожні пів року вона відмічається у державній структурі на отримання адресної допомоги.

“Я отримую 400 гривень, оскільки працюю. Неповнолітнім дітям та пенсіонерам виплачують по 800 гривень. Ці кошти повинні покривати витрати на житло. Звичайно, вони не покривають всіх витрат, але ця допомога потрібна”, — зазначає вона.

На території Чернівецької області є сімї, які переїхали зі Сходу, які контролюються Україною, але територіально межують із зонами, де можливі бойові дії. Відповідно вони не отримують допомоги від держави.

Анна Півкіна, яка приїхала до Чернівців зі Слов’янська немає такої допомоги. Каже, їхній сім’ї допомагали протестантські релігійні організації та волонтери.

“Моя сім’я переїхала зі Слов’янська, ця територія нині контролюється Україною. Через це я не отримую допомоги. Але у мене є сім дітей, а Слов’янськ це гаряча зона, “вулкан”, невідомо, що там буде відбуватися завтра. Тому я змушена була виїхати”, – каже жінка.

Але не всі ВПО потребують від держави допомоги. Є такі, які принципово її не беруть. Головне для них – мирне життя на маленькій батьківщині.

Кримчанин Яшар Фазилов, який проживає у Львові, розповідає, що одного разу йому таки видали продуктовий набір.

“Досі те борошно та крупи зберігаються. У мене немає потреби отримувати допомогу від волонтерів чи держави. На своєму прикладі показую, що ми, кримчани, можемо адаптуватися та працювати будь-де. Це закладено генетично”, – ділиться він.

“Бандерівці” прийняли гарно

Власне, Анна Півкіна каже, що міфи, які побутують серед жителів Луганщини та Донеччини про поганих “бандерівців”, не мають жодного підґрунтя.

Донеччанка каже, що у Чернівцях її прийняли добре. Не мала проблем ані через мову, ані через статус переселенки. 

Ганна Шевченко, яка теж переїхала до Чернівців з Луганщини, розповіла, що теж жодного утиску через мову чи територіальну приналежність не відчула. 

«Коли переїхала, мені було трохи складно, бо активна лексика українською була на низькому рівні. Але, можливо, мені було легше пристосуватися до мовної культури, адже за першою освітою я філологиня. Три роки знадобилося, аби вільно перейти на українську і не соромитися своє вимови. Але утисків якихось через мову не було», — каже луганчанка.

Чи є куди повертатися?

За сім років після окупації Криму та двох східних областей України, на території, які нині підконтрольні Україні, частина населення повернулося додому. Але є такі, які кажуть, що повертатися нікуди. Їхні міста абсолютно стали іншими.

“Я знаю, що навіть якщо я правдами чи неправдами поїду в Донецьк, я побачу зовсім не те місто, яке залишилося в пам’яті. Для мене це завершена історія: воно вмерло. Поховали. Треба жити зі знанням, що міста тепер в принципі немає. Його можна згадувати в ретроспективі, як живе колись, а зараз нереальне”, – ділиться Дар’я Зоріна, яка переїхала у Харків із Донецька.

Анна Півкіна, яка нині проживає у Чернівцях, каже, що і повертатися “додому” нікуди. Її будинок у Слов’янську розграбували. А ще, не знає, як сприймуть те, що виїхала під час бойових дій до “бандерівців” на Західну Україну.

У Ганни Шевченко у Луганську залишилися дві квартири: її та мамина. Але повертатися туди жінка наразі не планує. 

“У Луганську повний занепад, того колишнього життя немає. А те, що є, мені категорично не підходить” — міркує жінка.

Переконаний, що Крим повернеться до складу України, Яшар Фазилов.

“Якби мене це запитали 2014 року, я б не задумуючись сказав, Крим повернеться. Сьогодні розумію, що треба бути реалістами. Деокупація буде, але не так швидко. Але Крим повернеться в Україну. Як кажуть кримські татари: ми завжди повертаємося”, – каже чоловік. 

Серед кримських татар, коли вони збираються разом, побутує таке побажання: “наступного року в Бахчисараї”.

“Це маленька фраза, але вона має великий зміст, додає надії та впевненості, моральну підтримку, приналежність. Крим це Україна, він був, є і залишиться кримськотатарською землею. Ми туди повернемося. Сподіваюсь, допоможе те, що Україна визнає кримських татар корінним народом Криму, і це сприятиме деокупації Криму”, – зазначає кримчанин.

Із зібраних історій, якими поділилися внутрішньо переміщені особи, бачимо, що до них ставилися та сприймали по-різному, але здебільшого приймали добре. 

Попри подекуди важку соціалізацію та адаптацію, вони зуміли “прижитися” на новому місці та розпочали нове життя. І серед них є такі, які вірять, що окуповані території стануть українськими й вони зможуть повернутися на свою маленьку Батьківщину.