17 Липня 2022
«Окупанти використовують проти нас психологічний терор, — із наслідками ще будемо розбиратися» — Лариса Денисенко
Лариса Денисенко — українська письменниця, юристка, правозахисниця, теле- і радіоведуча. Коли почалася повномасштабна війна, Лариса Денисенко залишилася у Києві, довкола якого йшли бої, з літніми батьками і псом. На Оболонь, де живе письменниця, кілька разів проривалися російські ДРГ і долинали гучні звуки боїв. Утім вже з середини березня Лариса Денисенко долучилася до групи юристів, яка працює з постраждалими від статевих злочинів російських окупантів. Це розмова про травмуючий досвід, який переживає зараз наше суспільство.
Анастасія Багаліка: Усі перші місяці війни я, читаючи ваші, та інших людей, які лишилися у Києві, пости, мала відчуття власної безпорадності. Це розуміння того, що ти нічого не можеш вдіяти, перші місяці нам всім надзвичайно важко давалося. Чи зараз моральний стан змінився?
Лариса Денисенко: Знаєш, те, що ти розповідаєш, психологи називають синдромом свідка — коли ми хотіли б допомогти, але не можемо і це нас спопеляє. У мене теж був такий стан, коли я стежила за окупованими містами: Херсоном, Маріуполем, Сєвєродонецьком. Я розуміла, що можу допомогти хіба що родинам, які звідти виїхали, або докину грошей волонтерам, які намагаються провезти ліки і найнеобхідніше. Але більше я нічого не могла зробити. Це психологічний терор, який використовують проти нас російські окупанти. З наслідками ми ще будемо розбиратися, а хтось може вже зараз почав. Але фактично вся країна, особливо люди, які перебували за кордоном, ще розбиратимуться із цим у майбутньому.
Якщо говорити персонально про мене, то близькість мого району, де з 24 лютого почався обстріл, а потім поруч ішли бої, цю близькість важко було усвідомити. Бахкає, все небо гарчить, і звуки ніби насуваються звідусіль. Я потребувала часу, щоб навчитися відрізняти, наскільки це близько. На Оболоні було кілька проривів диверсійно-розвідувальних груп. І допоки ти десь не прочитала, чи не почула, то ти не знаєш, що це насправді лише маленька група, яку швидко зупинили.
Я була після ковіду, у мене на руках були 84-річні тато і мама, в домі залишилася лише п’ята частина мешканців. Ми ходили гуляти з моїм собакою і стояли в чергах за картоплею. Я черги за картоплею пам’ятаю тільки в радянські часи, коли я була підліткою. А тут машина підвезла картоплю, люди встали в чергу, а за морквою довелося потім понад тиждень «полювати», бо в магазинах майже нічого не було. Наприклад, у нашому гламурному Сільпо були лише апельсини, авокадо і гуакомоле в коробочках, і все.
Ти починаєш навіть на тілесному рівні сприймати все, що з тобою відбувається, коли небо здригається від артилерійських ударів, або коли бачиш вперше ракету, яка летить повз твої вікна. Або коли твоя мама, яка погано чує, це теж бачить, і як до неї, до глухої людини, приходить страх.
Це розуміння близькості смерті, такої смерті дивної, яку я навіть ніколи і змоделювати не могла.
Артилерія знищувала передмістя майже весь березень. Але я запам’ятала день, коли раптом на три години стало тихо. Це був достатньо теплий для березня день, можна було евакуюватися у цій тиші, без обстрілів. І частині людей з передмістя вдалося виїхати, а інших потім вивозили під ударами артилерії волонтери. Я, як свідок тих подій, могла собі все це по звуках уявити.
У квітні, коли відігнали окупантські війська від столиці, мене дуже лякала ця тиша, до якої я не звикла. Ти йдеш і не можеш зрозуміти, чи надовго це, — не можеш повірити. Я вже на той момент включилася у роботу з допомоги потерпілим від сексуального насилля. Я їздила в Бучанський район, розуміла, що там відбувається. І це допомогло мені переключитися зі своїх тілесних переживань війни, які були у березні. Водночас в повну силу йшли бої у Маріуполі, це болючі і трагічні події. У мене вистачало часу на рефлексії і я рефлексувала. Було дуже важко і боляче це все сприймати. Важко було сприймати руйнацію університетів у Харкові і самого Харкова, нищення культури, викрадення зерна, стирання ідентичності з дітей та дорослих, фільтраційні табори.
Але коли в травні в район і в наш будинок десь після 10 числа почали повертатися люди, почало повертатися життя, у мене кров почала швидше рухатися тілом, я перестала мерзнути. І місто, яке було знекровлене, почало повертати пульсацію життя. Зараз, коли ми говоримо у липні, це вже інакше сприймається. Я, звісно, не можу побачити майбутнє, але вже почала складати план на тиждень, обережно, не так як до війни, але все ж я роблю те, що раніше не могла робити.
Анастасія Багаліка: Я досі не можу зрозуміти, як цей страх, руйнація і розпач поєднуються з ніжністю, ейфорією, піднесеністю, які переживає зараз суспільство.
Лариса Денисенко: Ми перебуваємо у стані застрашеності, жахливої небезпеки, на нас діють адреналін, ейфорія, шалена гордість. Я не пам’ятаю, коли в житті я взагалі дивилася, наприклад, виступи з фігурного катання. Але коли наші харків’яни вирвалися з-під обстрілів і відкатали програму на змаганнях, я просто плакала. Не могла стримати сльози від цієї могутності духу. Хоча раніше до таких пафосних речей я ставилася досить іронічно. Але неможливо не відчувати гордості, коли ти бачиш дітей на районі, які співають «Червону калину», або від того, як б’ються на фронті бійці і бійчині, або від щоденних подвигів хірургів, лікарів.
Я дуже реагую на символи. І зараз коли ти бачиш стрічки, орнаментику вишиванок, пісні, меми, які соцмережі шалено генерують, це допомагає вірити в перемогу, в те, що ми паралельно зі станом виживання і боротьби здатні відчувати якусь шалену любов один до одного. Паралельно з цим звісно є багато людей у мушлі, які закрилися у стані збереження свого життя і психіки. Зараз на п’ятому місяці ми всі навчилися більш-менш адаптуватися, але у мене досі бувають емоційні ями. Я називаю цей стан «в окопі», коли мене щось накрило, я уявляю, що я в окопі, де мені треба відбути певний час, для того, щоб потім бути більш ефективною і мати можливість допомагати людям.
Анастасія Багаліка: Я багато від кого чула, що Росія використовує сексуальне насильство на війні як інструмент деморалізації. Чи ти відчуваєш дію цього прицілу на деморалізацію на собі?Лариса Денисенко: Так. Звичайно, я відчуваю. Зі мною працює психотерапевт, який фахово працює із травмами, наприклад, із травмами тих, хто допомагає вцілілим після сексуального насильства. Мене остаточно спонукав звернутися до психотерапевта один випадок. Я їхала в метро і побачила двох дівчат підліток із дуже красивим пшеничним волоссям. В однієї була ментальна інвалідність, це був той випадок, коли це помітно ззовні. Вони були дуже красиві, дуже юні. Я на них дивилася, і в моїй голові виникла картинка, як їх тягнуть в підвал. Я ніколи не дивилася на дівчаток і молодих жінок як на потенційних потерпілих від сексуального насилля. Так я зрозуміла: все стоп, з цим треба щось робити.
Коли ти працюєш із темою сексуального насильства на війні, дуже важливо добирати слова. Тут можна повернутися до історії з недоречною комунікацією колишньої уповноваженої з прав людини. Тому що коли ти читаєш, ти осягаєш масштаб, розумієш беззахисність і безпорадність, ти деталізуєш, тобі легко уявити на цьому місці себе, свою доньку, подругу, маму. І фактично Росія сексуальним насиллям, про яке ми не можемо не говорити, спричиняє психологічне насилля абсолютно для кожної жінки, кожної людини, яка про це читає, дізнається про це і відчуває, що це відбулося ледь чи не з нею самою. Ми зараз надзвичайно чутливі до таких речей. Ми легко можемо уявити, наприклад, окуповані Ізюм і Херсон, — те в якому жаху там живуть люди, і як рятують свої життя. Я намагаюся подумки обійняти людей в окупації. Мені це ментально трохи допомагає.
Авторка: Анастасія Багаліка
Статтю також опубліковано на сайті Громадське радіо