12 Серпня 2022

«Немов одна сім’я»: як в ужгородському шелтері за 5 місяців прихисток знайшли близько 900 внутрішньо переміщених людей

Закарпаття межує із чотирма країнами: Угорщиною, Польщею, Румунією, а кордон зі Словаччиною – одразу за Ужгородом. Тому з першого ж дня повномасштабного вторгнення десятки тисяч людей зі всієї країни вирушили в цю сторону. Серед них і роми. Про це розповідає голова Закарпатського благодійного фонду «Благо» та національна координаторка проєкту мережі, що працює з ромськими дітьми, REYN-Україна Елеонора Кулчар. Згадує, що на вокзалі було стільки народу, що не було, де стати. Тільки якщо спершу вимушено переміщених людей розселяли по школах та гуртожитках, їх брали до себе небайдужі, то з поселенням ромів виникало чимало труднощів – їх нікуди не брали. Тож потрібен був прихисток.

На стіні біля входу висить синьо-зелений прапор із червоним колесом – прапор ромів. На сусідніх стінах – дитячі малюнки та аплікації. «Ми хочемо додому» – написав хтось старанно біля намальованого будиночка. За столиком діти віком від 5 до 12 років слухають вчительку. Вчать вірша про єнотика. Хтось за столом вже вміє читати, хтось – ні. Для старших конкретно це заняття — звісно ж, більше для загального розвитку. Але таким чином діти відволікаються від пережитого та вчаться – і віршів, і гуртуватися.

Це ромський шелтер, організований Закарпатським благодійним фондом «Благо». Раніше в цій будівлі був ресторанно-готельний комплекс, але останні 9 років вона стояла пустою. Завдяки сприянню Фонду «Відродження» та керівнику ромської програми Сергію Пономарьову вдалося отримати фінансову підтримку на оренду. Кошти на це йдуть чималі, бо й приміщення немале – 700 «квадратів», але завдяки цьому в певні моменти тут вдавалося розмістити й 150 людей.

2,5 місяці спали по 2-3 години на добу

Тож фонд спершу селив ромів, які приїхали до Ужгорода, у приміщення, де до цього проводили дошкільну підготовку дітей. Після 24 лютого заняття тимчасово припинили.

«Однак це приміщення не призначене для проживання, – пояснює Елеонора Кулчар. – Воно маленьке і там немає води. 11 березня нам вдалося домовитися щодо оренди цієї будівлі. Оголошення про шелтер розмістили на сайті REYN-Україна та їхній сторінці у фейсбуці. А вже 15 березня ми селили людей. Як встигли за 4 дні все організувати? Та у нас просто не було вибору. Перші 2,5 місяці ми спали по 2-3 години на добу. З ніг падали», – але завдяки цьому за майже 5 місяців роботи у шелтері прихисток знайшли близько 800 людей.

Це якщо говорити лише про тих, хто тут жили, пояснює Елеонора Кулчар. А скільки ще просто переночували та поїхали… Бо хтось жив день, хтось три, а хтось і два місяці – потрібен був час, аби виробити документи, які втратили при переїзді.

Якщо ж рахувати з людьми, які спершу жили у приміщенні дошкільної підготовки, то разом буде близько 900 людей. За ці місяці тут побували жителі чи не всіх регіонів, де йдуть бойові дії.

На карті позначають, люди з яких населених пунктів приїздять у шелтер.

Малюють свої мрії та надолужують навчання

Але в прихистку люди не лише просто живуть. Тут безкоштовне триразове харчування, приходять лікарі та, відповідно, безоплатно видають ліки, якщо є потреба. Двічі на тиждень по 2 години з дітьми займаються арттерапевти/психологи, а тричі на тиждень по 3,5 години – практикуючі вчителі. Серед них і Агнеса Петі. Раніше вона працювала із дошкільнятами – 5 років – допомагала їм освоїти ту програму, яку необхідно знати перед першим класом. Зараз же вона займається із дітьми, які живуть у шелтері.

«Дітям важко сприймати ситуацію в країні, але їм треба і надолужити навчальну, – розповідає вчителька. – Тож ми розділили їх на вікові групи, відповідно до цього організували виховні заняття. З маленькими більше займаємося за програмою дитсадка і готуємо до школи, а зі старшими – це така інтеграція у навчання. Бо всіх однаково вчити не виходить, не лише через різний вік, а й через різний рівень засвоєння програми. Це теж треба враховувати і я готую завдання так, щоби їх трішки «підтягнути».

От є дитина в третьому класі, а табличку множення не знає. Йому все розписують, учень старається, вчить. Вчора постарався на «двійку», сьогодні – на «трійку». Але прогрес є і це вже добре.

Щоб надолужити пропущене з навчальної програми, кожній дитині підбирають завдання відповідно до її віку.

«Я не є викладачкою старших класів, а вчителька початкових за фахом. Однак у нас є дівчата старшого шкільного віку, я знайшла їм завдання, відповідно до програми, – і от вони працюють над цілими числами, дробами. Звісно, я перегляну все. Якщо десь яка помилка буде, завтра знання закріпимо», – з меншими ж читають казки. Хто вміє читати, читає з учителькою. Хто не вміє – просто собі слухає. Дехто любить відповідати на запитання щодо сюжету, а наймолодші – роздивлятися малюнки. За ними вони орієнтуються, про що та казка.

Пані Агнеса пояснює: змушені так працювати, бо діти приїздять і їдуть. Тож сподіватися, що ти почнеш з ними якусь тему і доведеш до кінця – не виходить. Адже сьогодні ти можеш дати якесь завдання, а наступного дня батьки дитини вирішать їхати далі. Але хоча б пробувати надолужити пропущені заняття таки варто. Бо незрозуміло, як надовго війна. І якщо зараз ти не почнеш вчити, то незрозуміло, коли випаде наступна нагода.

Вчителька показує дитячі малюнки, звертає увагу на написи – як би дітям не було добре та спокійно в шелтері, мова про рідний дім не стихає. Однак з дітьми працюють психологи, проводять арттерапію. На стінах – лише деякі приклади дитячих робіт. Як сміється Елеонора Кулчар, якби повісили всі, на стінах не залишилося би місця.

«Війна зламала стереотипи»

Такі заняття дуже допомагають дітям. Тетяна, яка приїхала із трьома дітьми з Краматорського району Донецької області, розповідає, що в її 10-річної доньки після пережитого були певні психологічні проблеми. Але приходять фахівці, спілкуються та займаються з дітьми, і зі страхами помалу вдається розібратися.

Тетяна – не ромка. Попри те, що діяльність фонду спрямована на допомогу саме ромській громаді, під час війни тут не ділять на «своїх» та всіх інших. Допомагають тим, у кого є потреба. У Тетяни четверо дітей, однак старша донька поки що залишається на Харківщині – там робота і вона за неї тримається. Однак якщо ситуація ускладниться., то приїде сюди.

«Коли зрозуміли, що вдома стає лише гірше, ми вирішили їхати з рідного містечка. Обрали Ужгород, хоч ніколи раніше тут не були. Але це найбільш західна точка країни, вирішили, що якщо десь і буде безпечно, то тут. Переїздити до ближчих Полтавської чи Запорізької таки не ризикнули. На ужгородському вокзалі волонтери направили сюди. Ми спершу не знали, що це ромська організація…», – а потім Тетяна розповідає, як війна поламала стереотипи, з якими живуть мільйони. Жінка не шкодує добрих слів для людей, серед яких тепер живе.

«Тут всі такі об’єднані, як одна сім’я, один за одного стоять. Все, що є стереотипного про ромів, це все неправда. Це геть не такі люди, як деякі собі малюють. Вони такі добрі, привітні, гостинні. Готові допомогти всім, чим лише можуть, от просто кожному. Ром чи українець – тут це неважливо. Тепер якщо хтось мені щось скаже про ромів, буду з ними сперечатися. Бо я з ними живу і все бачу», – Тетяна розповідає, що і сама швидко знайшла спільну мову з людьми, які тут живуть, і діти одразу призвичаїлися, за якісь три дні, поки відійшли від переживань та довгої дороги. Каже: їй здається, що були тут чи не все життя.

Тетяна одного разу їздила додому, забрати документи, бо син закінчив школу і йому треба кудись вступати та й незабаром школа для молодших почнеться. Побула там неначе в іншому світі.

«Це як порівняти біле з чорним. Страшно, важко психологічно все це бачити. А сюди приїздиш – спокійно, діти сміються. Мабуть, повертатися буде дуже боязно…», – зізнається жінка.

Заняття з дітьми включають і руханку. Елеонора Кулчар допомагає наймолодшим виконувати фізичні вправи.

«Люди повертаються під обстріли, аби додому»

Тепер у шелтері живе понад 80 людей. Хоча два тижні тому було понад 120. Частина мешканців виїхала за кордон. І частина з них вже навіть встигла повернутись – не можуть прижитись, відчувають, що вони там не потрібні. Елеонора Кулчар розповідає: були випадки, коли люди поверталися з-за кордону і їхали назад у свої розбомблені житла, під обстріли. Бо навіть якщо немає, де жити, але ти на своїй землі, серед людей, яких знаєш роками, – сусідів, рідних.

Чи оце «не прижились» може бути пов’язане з дискримінацією через ромську національність? Пані Елеонора каже, що тут не все так просто.

«Скільки українців уже повернулося, бо не змогли жити за кордоном? Скільки людей із хорошою освітою та знанням мов, досвідом роботи? Ми не можемо казати в таких випадках про націю, це про індивідуальність. От вас посадили, як квітку у горщик, ви цвітете і пахнете, а тоді вас пересаджують, а вам ґрунт не підходить чи вода. Наскільки гарно цвіли тут, а там чахнете. Тому коли люди повертаються звідти, це не тому, що хтось неграмотний, це просто як квітка, яку вирвали з її ґрунту. І комусь це взагалі підійшло».

Елеонора Кулчар звертає увагу на те, що проблему з житлом для ВПО потрібно помалу вирішувати. І, попри те, що в Ужгороді обидві так звані сегреговані школи, де вчаться ромські діти, зрештою виділили для поселення в них ромів, це лише тимчасове рішення. Постійно жити в таких умовах люди не можуть. А житло навіть по селах не на жарт здорожчало. Водночас у регіоні – проблеми з роботою. Як люди мають жити далі?

Стіни шелтера прикрашають дитячі малюнки.

Пані Кулчар каже, що модульні містечка могли б розв’язати проблему хоча б частково. Обережно кажу, що такі містечка з тимчасового рішення ризикують стати постійним. І в результаті люди живуть немов у гетто. Принаймні так змальовують ситуацію фахівці, зважаючи на аналогічні досвіди в інших країнах.

«Я розумію, але у нас були дні, коли у великому залі спали 50 людей, це хіба не гетто? Треба розуміти, що ВПО тут не на місяць, не на пів року і навіть не на рік. Грошей у них з часом не стане. Людям ніде жити, бо куди їм йти далі? Назад під бомби? Так, модульне містечко – це тимчасове рішення, але люди принаймні матимуть, де жити. Зрештою, так, волонтери та різні фонди багато допомагають. Ми вдячні всім країнам, які нам допомагають. Але треба розуміти, що цей ресурс допомоги вичерпний. Як і фінансовий. Люди не можуть допомагати вічно», – керівниця благодійного фонду пригадує, як навіть у ті ж прихистки, організовані в школах, вони завозили матраци та ковдри з подушками. Одну школу повністю забезпечив саме фонд «Благо», іншу – частково теж вони. Допомагали з продуктами. Знайшли крісло колісне для жінки з інвалідністю, бо її поламалось дорогою. А без нього вона би просто не вставала з ліжка. Привозили гуманітарну допомогу і в школи, і людям, які орендують житло в межах міста. Возять гуманітарну допомогу у село Середнє, та й загалом по Ужгородському району, навіть у Виноградів (це 90 км від Ужгорода – авт.). При цьому, як і в шелтері, допомагають не лише ромам.

Місту потрібен соціальний центр для ромів

Наразі ж фонду потрібне постійне приміщення. Адже ті проблеми, які існували до війни, теж нікуди не поділися. Тепер комплексний соціальний центр був би більш ніж на часі. Тому шукають донора або кількох, які би фінансово підтримали проєкт. Зрештою, приміщення, в якому зараз діє шелтер, ідеально підійшло би для цього.

«Домовленість щодо оренди будівлі, де ми знову відновили дошкільну підготовку та заняття із наймолодшими, віком 2-5 років, закінчиться у 2025 році. Тож знову доведеться шукати щось. Та й для розширення роботи треба буде більше приміщення. А так був би тут центр, де все це можна проводити. Планування підходить ідеально. Тут раніше були готельні номери, а тепер вони підійшли би під житло для жінок, які постраждали від домашнього насильства. Дошкільну підготовку та інші заняття з дітьми та роботу з батьками теж можна проводити тут, а ще – різні розвиваючі гуртки для дітей», – Елеонора Кулчар перелічує напрямки, за якими би діяв центр. Серед них і юридична допомога, про яку вже домовилися – двічі на тиждень буде можливість отримати консультацію фахівців. Можна було би нарешті відкрити й кабінет гінеколога – бо у цьому є потреба.

Відповідно до перепису населення 2001 року, третина усіх ромів України жила саме на Закарпатті. Після початку повномасштабного вторгнення їхня кількість, попри виїзд багатьох за кордон, все ж збільшилася. Тому на соціальний центр є велика надія. Бо наразі потреби громади залишаються здебільшого на плечах активістів.

Фото та текст: Ірина Небесна

Статтю також опубліковано на сайті ТМЦ.ІНФО

Попередня Наступна

    Напишіть нам






    Дякуємо