«Чуєш, сестро!»: як монастир став домом для жінок та дітей з усієї України

До читачів: Зважаючи на ситуацію в країні та домовленість із сестрами монастиря, ми не наводимо ні його назви, ні розташування – заради безпеки всіх його мешканців. Просимо вас також утриматися від цієї інформації у коментарях. Зрештою, цей текст про людей, а не про стіни, в яких вони живуть.
Дякуємо!

Спершу здається, що жіночий голос читає молитву – з інтонацією, голосно, тримаючи павзи. Тільки слів не розібрати. Однак вже за хвилину розумієш – це телефоном говорить якась літня жінка. Її голос відбивається від товстезних стін і лине далі – до наступних, потрапляє в пастку. На подвір’ї монастиря тихо та безлюдно. Але щойно минаєш портал, опиняєшся у світі сміху та крику. Тут дитячі майданчики, батути – малюки стрибають і веселяться. 

Десь високо над деревами гуркотить – незабаром буде гроза. Темно-сині хмари насуваються на монастир. І його наймолодших мешканців мами починають гукати, як це буває у дворах багатоповерхівок. За хвилину все стихає. Ще раз гримить. Починається злива.

«Відповіли на дзвінок – і вже добре»

У березні кількома автобусами сюди з Харківщини привезли мешканок Дому самотньої матері з дітьми. Живуть тут також жінки, які рятувались від обстрілів з інших регіонів. В якийсь момент їх було понад 100. Зараз – трохи понад п’ятдесят. Частина поїхала за кордон, частина – на місяць у Польщу, на роботу. Сестра Тетяна зустрічає мене при вході, веде на кухню. За кавою показує відео того місця, де зараз живуть та працюють кілька жінок, які жили у монастирі. Це величезна територія з будинками та озерцем, гектари різнотрав’я – у Польщі поширений агротуризм, і жінок запросили на заготівлю екологічно чистого різнотрав’я – чаїв та приправ. 

Серед них – Анна з Харкова. До монастиря вона приїхала з сином у квітні. До цього три тижні жили під обстрілами, потім виїхали в село за 40 кілометрів від міста. Однак і там не почувалися у безпеці. Тож її сестра, яка волонтерить при Домі самотньої матері, і приїхала разом зі всіма до монастиря, спитала, чи може так само зробити й Анна? Сестри погодилися. Відтоді вони з 7-річним сином, сестрою та 10-річним племінником живуть тут. Анна розповідає: сестри для них – немов матері: допомагають, підтримують. Жінкам тут добре. Але частину серця багато з них залишили вдома.

«Важко, – зізнається Анна у телефонній розмові. – Щоразу не знаєш: підніме чоловік слухавку чи ні, відповість мама на дзвінок – чи ні. Так і живемо 5 місяців. Чоловік нічого не розповідає. Каже, якщо я слухавку підняв, отже, все добре, а решта – дурниці на цей момент».

Анна розповідає, як добиралася з сином поїздом. Дорога була важкою. Стояли в лісах, полях. Час від часу пасажирам казали лягати на підлогу чи пригинатися. Тоді їхали швидко, не зупиняючись, бо незрозуміло, в який момент доведеться загальмувати. 

«Але доїхали і слава Богу. Тоді думала, не переживу цього всього. А тут, у Польщі, зовсім забула, що в нас війна. Бо часу немає навіть новини подивитися – працюємо в полях з ранку до вечора. Робота важка. Як для людини, яка звикла жити в місті, – сміється. – Але ми вже наростили темп, не відстаємо від тих, хто приїхали раніше, – тут загалом десь 40 українок».

Син поїхав з Анною. Поки вона працює, він разом з іншими дітьми робітниць гуляє територією, катається на велосипеді. 

«Вони вже дорослі, самі розуміють, що можна, а що ні. Ми спокійні щодо них. Дівчата, які працюють на території, за ними дивляться. У нас немає іншого виходу. Такий шанс підвернувся, чого було не спробувати?», – Анна поїхала лише на місяць. На довше не могла – потім у сина починається школа.

Сестри і всі їхні діти

Сестра Рената підіймається сходами. Ліва рука – в гіпсі. На правій висить 5-річна Даринка. Поки її мама чергує на кухні, сестра наглядає за малою. Сьогодні неділя і працівниць, які допомагають із приготуванням їжі, немає, тож кухня – на мешканках монастиря. Йдемо у «кафе» – тут кілька столів зі стільцями, буфет, електрочайник. Коробка з печивом.

Поки з сестрою ладнаємо собі чай, Даринка виробляє якісь неймовірні акробатичні трюки. Чемно пити молоко в неї не виходить. Зрештою, сідає сестрі Ренаті на коліна і щебече та сміється безперестанку. 

«Сестла! Давай глатися! Давай сміятися!», – молоко з горнятка ллється на світло-сірий габіт. «Тільки вчора вдягла чистий», – зітхає сестра і в наступну секунду Даринка ненароком вдаряється об гіпс. На обличчі сестри Ренати такий біль, що я терпну по той бік столу. Забрати Даринку до себе – не варіант. Вона не любить чужих. До мене звикне заледве наступного дня – дозволить себе пофотографувати. Але сьогодні я для неї «погана» і вона зі мною «не длужить».

Руку сестра Рената зламала, коли наводили лад в одному з будинків самотніх матерів. Попри те, що жінки з дітьми виїхали, там живуть люди – з тимчасово окупованих регіонів або де йдуть бойові дії. Тому потрібно було поприбирати, перш ніж вони приїхали. Рука заледве почала гоїтися, але коли поруч багато дітей та є ще якась робота, періодично трапляються «аварії» – гіпс довелося накласти знову. 

Майже 30 років тому сестра Рената разом з іншими сестрами-оріоністками приїхала до України з Польщі, працювати у Харкові з дітьми вулиці. Застала 90-ті, називає їх «чорними часами», бо набачилася різного. Однак ззгодом стало зрозуміло, що діти опиняються на вулицях не просто так і варто займатися ще й з батьками. Та й підтримувати також. Так у Коротичах з’явився перший будинок для самотніх матерів. Там допомагали вагітним та самотнім мамам з дітьми до 5 років, які опинилися в кризових ситуаціях.

Поміч складається з двох етапів: спершу підтримка у догляді за дитиною, потім допомога, аби влаштувати своє життя, – при центрі діє дитсадок, тож жінки можуть залишити малюків і йти на роботу. Таких будинків для самотніх матерів уже було три.

А тоді настав ранок 24 лютого.

«Ми зразу думали, як вивезти дівчат з дітьми, – розповідає сестра Рената. – Зателефонували до сестри Юлії з монастиря. Вона спитала, скільки нас. 30, кажу. “Приїздіть”. За день телефоную ще раз і питаю: “А якщо нас буде трішки більше?”. “Трішки – це наскільки?”. Нас вже було 60».

Жінок з дітьми евакуювали автобусами з кількома пересадками. В цьому допомогли еменесники.

«Коли вони лише до нас приїхали, діти були такі тихі та мовчазні. А зараз чуєте? Сміються. Отже, їм у нас добре», – сестра Тетяна розповідає, як помалу монастир перетворився на прихисток не лише для жінок та дітей Харківщини. Сюди почали приїжджати жінки з різних областей, які не мали, куди подітися через обстріли та тимчасову окупацію. Під час війни багато з них теж стали самотніми матерями – чоловіки залишилися в рідних містах. Живуть тут також і мешканці містечка, які опинилися у скрутних обставинах, – нікому не відмовляють. Але чоловікам сюди все ж зась. Ще кілька днів переночувати, якщо немає виходу, то так. Але жити тут постійно їм не можна.

Міша і його перемога

Показати мені монастир доручають Міші та Владіку. Вони беруть мене за руки і ведуть коридором. Десь за хвилину Владік губиться. А 10-річний Міша наче здає норматив на швидкісну екскурсію будівлею.

«Тут у нас каплиця. Тут свята вода», – Міша дотягується до кропильниці, вмочує пальці і перехрещується. Вичікувально дивиться на мене. Я повторюю, перепитавши, чи має значення, якою рукою. Міша впевнено каже, що без різниці. Заходимо в капличку – тут на стінах різьблена Хресна дорога. Два ряди лав. Більше нічого роздивитися не встигаю.

«Тут ми молимося, –  Міша, не випускаючи моєї руки, опускається на коліна. Я автоматично опускаюся за ним. Міша починає молитися. Заледве встигаю глянути на вітражного голуба на стіні, як Міша вже закінчив звернення до Бога. І веде мене далі. Вбігає Владік, знову бере мене за руку, щоб встигнути сказати, що в сусідній кімнаті є книжки, і знову загубитися.

Міша показує мені «інтернет-кафе» – перехрестя коридорів, де найкраще ловить вай-фай. Дітлахи тут лежать із телефонами і дивляться якісь відео.

Далі сходами вниз і на заднє подвір’я.

«Тут у нас кури. І курчата. А тут качка. І каченята. А тут собака. Добра собака. Дуже любить, щоб її гладили. Погладь!» – чесно протягую пітбулисі руку. Вона нюхає, підбиває долоню мордою.

«Погладила. Добре. Далі. Там у нас дитсадок», – кімната, де займаються із найменшими.

Тут багато іграшок. Міша показує свої улюблені – плюшевих тваринок, розміром із нього. Накривається ними, сміється. Далі проводить інвентаризацію всіх забавок – показує чи не кожну, розказує, що це, і чи він цим грається.

«А ось тут в будиночка немає дашка, а тут книжки – багато книжок».

«Любиш читати?»

«Нннннііііі, – обережно протягує мені Міша, бо розуміє, що я сподівалася іншої відповіді, і сміється. Книжок справді багато, але вони польською. Міша перемикається на піаніно, що стоїть у кутку, накрите шкірзамом.

«Я зіграю», – Міша не питає, Міша доводить до відома. І «грає». Старанно та з душею. Потім показує малюнки, прикріплені на стіні. Розповідає, хто який малював, показує свої. Потім «грає» мені ще одну – «сам придумав», я аплодую.

Міша діловий і серйозний. Коли він про щось розповідає, здається, що дорослий – саме він, а я нічого не знаю про життя. Про його, принаймні, точно. Впевнено тримаючи за руку, Міша веде мене в парк. Каже, що це ніякий не дощ, а просто з дерев капотить після грози. А отам земля парує. Подекуди на мокрій траві слизько і Міша розповідає, як ганяв тут на велосипеді й зламав руку.

Він веде мене у гробницю – тут, у напівтемряві білосніжних стін, поховані понад 80 сестер, які свого часу опікувалися вихованками монастиря. 

«Я шукаю тут дати, щоб вони збігалися. Знайшов аж одну», – справді дві сестри померли в один і той же рік. Мішу тут цікавлять лише цифри, бо латинських літер не знає. Тому імена читаю для нього я, а він має сказати, яке подобається найбільше. Десь на другому десятку реагує на Шимону – бо в монастирі теж є сестра з таким ім’ям. Але я можу читати далі. Я читаю. Кажу, що мені подобається Целестина. Але Міші воно якось «не дуже».

«Кароліна, Амброзія, Пауліна, Клара, Альфонса, Непомуцена… Міша, ти хоч їх запам’ятовуєш?»

«Так, читай далі».

Не вірю, але читаю.

«Емілія, Іносента, Міхаліна, Вікторія, …».

«Вікторія! Мені найбільше подобається Вікторія».

«Вікторія означає “перемога”. Ти знав?».

«Ні, але воно дуже гарне.»

І дуже символічне в наш час.

Золота та світла жінка і її найкращий хлопчик у світі 

До «кафе» тихенько заходить Наташа – мама Міші. Мовчки сідає поруч. Спершу здається, що дослухається до нашої із сестрою Ренатою розмови. Поглядає то на мене, то на неї. Питаю, як їй тут живеться? Посміхається мовчки. Питаю, чи звикла до нових умов? Знову мовчить.

Сестра Рената ніжно дивиться на неї, називає золотою людиною, нахиляється ближче і голосно й чітко повторює моє запитання. Виявляється, Наташа погано чує, а слуховий апарат поламався.

«Дуже хочеться додому…, – тихо каже мені Наташа. Зізнається, що їй важко перейти на українську. Бракує словникового запасу. Але Міша виручає – одразу ж підказує. – Бо деколи мені в магазині кажуть, що не розуміють російської. Але так, неконфліктно, не сваримося через таке. Але мені дуже хочеться додому…»

Проблеми зі слухом – ще одна причина, чому Наташі важко перейти на українську, – мову треба чути. А вона майже не чує ніякої, якщо з нею не говорити голосно.

Періодично до кімнати хтось заходить. «Сестро! Сестро! Чуєш, сестро!», – це Міша хоче щось показати або жінки хочуть щось спитати чи перепросити, що заважають, – їм потрібно набрати гарячої води у пляшечки та термоси.

Сестра Рената питає в Наташі, чи може розповісти мені її історію. Золота людина ствердно киває. І сестра розповідає про те, скільки втрачає дитина, котра не отримує достатньо любові та добра від найближчих, і як багато неправильних виборів вона через це робить згодом. А потім у Наташі народився Міша. Передчасно. Сестра Каміла каже, що був «отакесеньким» – між її долонями заледве помістилася би хлібина. І це змінило життя Наташі повністю. 

«От тільки ще курити не кинула. Лишила поки для душі, так би мовити, – сміється. – Але можу. Коли лежала в лікарні, не курила. То, непевне, з часом кину.»

Наташа не любить про себе говорити, залишає це на сестру Ренату. А та не шкодує добрих слів. Розповідає, що Наташа допомагала в домі самотніх матерів із обідами для наймолодших малят у дитсадку:

«Це така світла людина! Ви просто не бачите її моїми очима. Ви бачите те, що є зараз. А я бачу, скільки зусиль вона доклала, щоб бути тут. Який цінний для неї Міша, ця дитина для неї – найкраща в світі».

Сестрі Ренаті неможливо не вірити. Хоча в якийсь момент здається, що всі у неї прекрасні, бо вона – саме добро. Періодично до сестри телефонують. Ось дзвінок від чоловіка з Харківщини. Йому майже 90 років. Дружині – ненабагато менше. Виїздити відмовилися. «Нам вже запізно починати нове життя в іншому місці». Просить про ліки. Сестра Рената обіцяє допомогти. Знову вібрує телефон. Сестра Рената спершу довго дивиться на ім’я тієї, хто телефонує. Зрештою відповідає. По той бік, здається, не надто тверезий жіночий голос розповідає, що у неї хочуть забрати дитину. Просить допомогти востаннє. І голос у сестри Ренати стає суворим. У цей момент розумієш, що якщо вона хвалить когось – то це точно не просто так. 

«Допомагати потрібно, – пояснює мені після того, як завершує телефонну розмову. – Але допомога – це не постійно розв’язувати чужі проблеми. Це дати можливість змінити життя і підтримувати, коли це потрібно. Допомога має бути цінною. В тому розумінні, що її мають цінувати і розуміти, що завжди так може не бути».

«Щоб ніхто не хворів і… машинку»

У «дитсадку» – переполох через «тьотю з фотоапаратом». Тобто, через мене. Всі одночасно і хочуть фотографуватися, і не хочуть потрапити в кадр першими. Єдина зі всіх Даринка йде в коридор, вилазить на матраци і починає стрибати – дозволяє зробити кілька світлин.

Вихователька Тетяна приїхала з жінками та малюками з Харкова. У самої четверо дітей, але «вже дорослі» – підлітки. Саме поїхали в гори, надсилають їй світлини. З погодою пощастило, фотографують красиві краєвиди.

Тетяна показує мені дитячі малюнки. 

«Тут у нас веселка, бачите – яке все яскраве! – на альбомному аркуші акварельними фарбами хтось вивів дуже абстрактну веселку – у блакитно-фіолетових тонах. – Ви просто не бачили, як ця дитина малювала кілька тижнів тому. Все було просто чорним», – пані Тетяна розповідає, що малюки помалу заспокоюються після пережитого, з ними тут займаються, хоча є й час та можливості подуріти.

Тим часом діти визначилися, хто як хоче фотографуватися. Дівчата розібрали собі іграшкових коней, хлопці – машинки. Потім всі сідають в коло – просити про важливе.

Кіра просить, щоб мама не хворіла і щоб ніхто не лежав у лікарні. Прохання «щоб ніхто не хворів» повторюють потім усі діти. Коли хтось просить машинку на пульті – вона з’являється у молитвах всіх наступних. З умовою, що, якщо машинку все ж подарують комусь одному з компанії, то гратися нею дозволять усім. Одна із чотирьох Насть просить помолитися за її тата Андрюшу. 

А тоді хтось із хлопчаків виголошує побажання: «Щоб Україна перемогла, а росії не було» – і те, як впевнено повторюють це діти, болить так само, як спогади сестри Ренати про «чорні часи» в 90-ті.

«Людям потрібно вчитися любові. Не такої показної, коли красиві жести, а непомітної, але значущої. Особливо зараз. Під час війни дуже багато жорстокості. Не тільки тому, що її багато чинять, а й тому, що ми багато про неї говоримо. Можливо, лише про неї. Але під час війни є й так багато любові. Але вона губиться у всіх тих страшних новинах», – сестра Рената знову складає мені компанію за столом. Завтра вона таки їде в Польщу – рука мусить загоїтися, а це означає, що потрібно тимчасово відмовитися від життя з десятками активних дітей. У неї на руках сидить півторарічна Богданка. На світло-сірий габіт знову «випадково» ллється молоко. 

«Я ж думала вдягнути його в дорогу… – зітхає-сміється сестра. – Може, ще кави, перед тим, як поїдете?».

У матеріалі вказані ті форми імен, які у спілкуванні використовують герої статті. Всі фото дітей зроблені з дозволу їхніх матерів або людей, які за них відповідають (сестер чи виховательки).

Фото та текст: Ірина Небесна

Статтю також опубліковано на сайті ТМЦ.Інфо