09 Серпня 2022

Членкиня правління Спілки караїмів України Олена Арабаджи: Війна Росії проти України – це також геноцид корінних народів

Повномасштабна війна, яку розпочала 24 лютого 2022 року Російська Федерація проти України, відображається на житті всіх громадян України, не залежно від етнічного походження, віку, статі, політичних поглядів і статків. Для караїмів – корінного народу, чия чисельність в Україні трохи перевищує тисячу осіб – ця війна за останні роки стала вже другим великим потрясінням. Першим була окупація Криму  – півострова, який є історичною батьківщиною караїмського народу. Нині багато караїмів були вимушені покинути свої домівки і разом з іншими громадянами України втікати від російських окупантів. Втім, народ із понад тисячолітньою історією, вірить, що одного дня зможе повернутися додому.

Про історію караїмського народу і те, як на нього вплинула повномасштабна війна проти України  – в інтерв’ю з Оленою Арабаджи – членкинею правління ГО «Спілка караїмів України», представницею мелітопольської спільноти караїмів, проректоркою Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького. З початком війни вона опинилася в окупації і згодом була змушена виїхати з Мелітополя. В евакуації продовжує опікуватися караїмською громадою та її потребами.

Олена Арабаджи. Фото з власного архіву.

“Те, що зараз відбувається в Україні – це, в тому числі і геноцид щодо корінних народів України. Ця агресія може зараз стерти з карти такі невеликі народи, як караїми і кримчаки”.

Як на спільноті караїмів відобразилася війна?

Я почну з історичної довідки про караїмів. Досвід підказує, що люди часто не розуміють, про кого йдеться. Ми вважаємо себе дуже древнім народом, аборигенами Криму. Про це свідчать історичні пам’ятки і джерела. Історичною батьківщиною караїмів є Крим. У караїмів є своя релігія – караїмізм, своя мова – караїмська, у нас є своя автентична культура. Звісно, що події ХХ століття негативно позначилися на кількісному вимірі нашого народу. Якщо на початку XX століття караїмів було 14 тисяч, то станом на зараз – від 1200 до 1500 людей. Таким чином, ми є одним із найменших етносів не лише в Україні, а й у світі. Зазначу, що йдеться саме про етнічних караїмів, оскільки є ще караїми за віросповіданням – це близько 40-50 тисяч людей. Я – етнічна караїмка і буду розповідати саме про етнічних караїмів.

Удар, якого ми зазнали від війни, насправді почався для караїмів ще у 2014 році. Окупація і анексія Криму – це був болючий удар по караїмах, адже наші найбільші спільноти були в Бахчисараї, Сімферополі, Севастополі, Євпаторії. Розірвалися родинні зв’язки. Ми втратили наші святині: караїмське кладовище біля Джуфт-Кале, кенасу в Євпаторії. Це був перший удар, який розірвав наш етнос. Ще караїмські спільноти є в Тракаї (Литва), на західній Україні в Галичі ( там є чудовий караїмський музей). В ХШ-ХIV столітті князь Вітовт і король Данило Галицький вивозили караїмські родини і задіювали їх для охорони своїх замків і володінь. З того часу там є караїмські громади, які там осіли і таким чином збереглися.

Минулого року, ви знаєте, президент Володимир Зеленський підписав дуже важливий для нас закон про визнання караїмів, кримських татар і кримчаків корінними народами України. Чому це важливо? Адже Україна – поліетнічна держава і у нас є різні етноси: поляки, греки, литовці, болгари та інші. Але у караїмів, кримських татар і кримчаків, на відміну від інших, немає своєї держави поза межами України. Тому становище таких етносів є більш вразливим і цей Закон став для нас великою подією. Я, до речі, теж брала участь у його обговоренні, виступала в парламентських комітетах, переконувала депутатів у його необхідності. Після ухвалення Закону «Про корінні народи України» до повномасштабної війни ми активно працювали над його імплементацією. У червні саме виповнився рік від моменту підписання. На жаль, ця нова агресія – це новий потужний удар по всіх нас і особливо по корінних народах – караїмах, кримчаках і кримських татарах .

Я можу говорити про це на прикладі нашої Мелітопольської караїмської спільноти. За роки незалежності України ми зробили дуже багато для збереження культури та історії караїмського народу. Зараз майже всі караїми вимушено виїхали з окупованого Мелітополя. Так само я знаю караїмів зі спільнот Херсона, Миколаєва, Харкова, які змушені були виїхати зі своїх міст. Ця нова хвиля розкидала нас по всьому світу. Наприклад, моя родина – у чотирьох країнах, і ми мусимо так жити, поки наше рідне місто перебуває в окупації.

Фото виступу Олени Арабаджи на засіданні ООН. Фото Олени Арабаджи.

Нещодавно ООН проводила форум корінних народів світу. Я брала участь у заході, виступала онлайн перед представниками інших корінних народів та висловила таку думку, що те, що зараз відбувається в Україні – це, в тому числі геноцид щодо корінних народів України. Ця агресія може зараз стерти з карти світу такі невеликі народи, як караїми і кримчаки. На жаль, цю загрозу треба розуміти. У мене не було досвіду безпосередньої комунікації з окупантами, але можу сказати за своїми спостереженнями, що в окупації вони не роблять різниці, хто ти, кримський татарин, караїм чи кримчак для них ми всі українці. Всі страждають однаково. І, насправді, для нас самих ми в першу чергу – громадяни України. І геноцид, який вони коять щодо нас – це геноцид громадян України. Наш народ в особливо загрозливому становищі тільки через те, що кількісно нас менше. Я досі не можу уявити, наскільки збочений розум і психіку треба мати, щоб називати цей геноцид і цю війну «звільненням». Ми жили у розвиненій, заможній країні. Все в нас було добре. Нас не було від чого “звільняти”.

“В основі нашої релігії – допомога ближньому. Це філософія виживання маленького народу – допомога одне одному, взаємопідтримка. Якби ми не були такими і не турбувалися одне про одного, ми б не вижили як народ у віках”.

Як ваша громада жила в окупації?

Моє рідне місто, Мелітополь, був окупований у перший же день війни. О 18 годині вечора 24 лютого російські танки вже заходили в Мелітополь. Я провела в окупації понад 60 днів. Але хочу згадати не власний досвід, а те, як люди в місті (це унікальний, на мій погляд, приклад) опиралися окупації. З першого дня на нашій центральній площі відбувалася спільна молитва представників різних конфесій. Ми називали це “Спільна молитва за Україну”. Окупанти не посміли відкривати вогонь по людях, які молилися. Хоча по тих, хто виходив на мирні протести – стріляли, а ті, хто організовував ці мирні мітинги, були викрадені і затримані росіянами. Але Спільна молитва за Україну тривала досить довго. Навіть коли ми виїжджали, люди продовжували збиратися по 5-10 людей і молитися.

Відео з молитви

Чи об’єднувалися караїми в громадські ініціативи задля евакуації людей?

Ми виїздили організовано. Караїмські родини їхали “дорогою життя” для південного напрямку – через смт Василівку. Це маршрут, яким всі евакуюються до Запоріжжя. На сьогодні ми маємо координаційну раду, яка створена, щоби допомагати людям евакуюватися. Караїмські родини прийняли у Литві , Польщі , Ізраїлі , Німеччині , Хорватії та інших країнах. Хочу цим країнам подякувати: вони допомагають і підтримують нас матеріально і морально. Зараз спільними зусиллями з караїмами Ізраїлю ми готуємо проєкт для караїмів в Україні. Я згадувала, що історично місця поселень караїмів були на заході України. У місті Галич є центр культурного і історичного спадку караїмів, є музей. Ми маємо ідею зробити у Галичі резиденцію для караїмських родин, які вимушені тікати від війни. Є люди, які туди вже виїхали туди – це караїми з Харкова. І хочемо, щоб там відродилася спільнота, щоб у людей, які продовжують виїздити, була можливість приїхати, спинитися там і жити. В основі нашої релігії – допомога ближньому. Це філософія виживання маленького народу  – допомога одне одному, взаємопідтримка. Якби ми не були такими і не турбувалися одне про одного, то не вижили б як народ у віках. Тому зараз нам треба робити так само. Якщо у людей, які прочитають це інтерв’ю, буде можливість  – прошу підтримати наш проєкт.

У нашій релігії немає заборони на те, щоби брати до рук зброю, особливо коли йдеться про захист батьківщини. Караїми служать зараз у Збройних силах, виконують свій громадянський обов’язок. Як народ, ми робимо те, що можемо. І я дуже вдячна, що у мене зараз є можливість про це розповісти, щоби люди знали, як ця війна перемелює людей, їхні долі і цілий народ, який існує вже понад тисячу років, але зараз опинився під загрозою через російську агресію.

“Ми віримо в перемогу і деокупацію. За тисячу років ми зберегли свою культуру, мову, свою віру і етнічне самоусвідомлення. Ця війна  – це удар. Але ми зробимо все, щоб вистояти”.

Як реагували на початок війни і російську агресію кримські караїми? Чи є у вас з ними контакти?

Після окупації Криму наша мелітопольська спільнота припинила всі офіційні контакти з тамтешніми караїмами. Але це дуже болісна і особистісна історія, оскільки через нашу малу чисельність всі пов’язані родинними зв’язками – всі ми двоюрідні, троюрідні чи чотириюрідні брати і сестри. На родинних стосунках це теж відобразилося. В 2014 році ми заснували нову громадську організацію “Спілку караїмів України”. Д о анексії таке об’єднання було зареєстроване в Криму. Коли розпочалася повномасштабна війна, нам зателефонували і запропонували допомогу караїми Польщі, Ізраїлю , Литви, але, на жаль, не караїми Криму. Потім в інших країнах нас теж запитували, як же так, чому вони не захотіли допомогти. Більше того, я думаю, що ми б не змогли порозумітися, принаймні зараз.

Яким ви бачите майбутнє караїмського народу після перемоги?

Ми віримо в перемогу і деокупацію. За тисячу років ми зберегли свою культуру, мову, свою віру і етнічне самоусвідомлення. Ця війна – це удар. Але ми зробимо все, щоби вистояти. За стільки століть це вже не вперше нам доводиться боротися за виживання. Я мрію і вірю, що ми зможемо повернутися і в український Мелітополь, і в український Крим. Щороку 9 серпня до Дня корінних народів світу ми проводили конференцію в Мелітополі. Днями я говорила з Ескандером Барієвим з Кримськотатарського Ресурсного Центру, разом з яким ми завжди готували ці заходи. Ми домовилися зберегти традицію і провести цього року конференцію. Я сказала йому, що хотіла б, аби наступного року ми провели її вже в Мелітополі, а Ескандер відповів: “Ні, наступного року ми зробимо її в Криму!”.

Авторка: Анастасія Багаліка

Створено спільно з Державною службою України з етнополітики та свободи совісті.

Попередня Наступна

    Напишіть нам






    Дякуємо